Типология культуры по происхождению генезису. Проблема генезиса культуры. Трудовая и символическая концепции культурогенеза

Слово «генезис» буквально означає походження, виникнення, родовід. Кажучи про походження культури потрібно розмежувати два аспекти цього питання: виникнення власне культури як такої (генезис первісної культури) і походження тих чи тих культурних форм певної спільноти.

Стосовно останнього слід вказати на два важливих моменти. Перший, культура не тотожна спільноті. Виникнувши в рамках однієї суспільної групи вона може поширюватись і охоплювати інші групи (своєрідне її розмноження або дифузія). Другий, логічно пов’язаний із першим, - одна спільнота в ряді поколінь може змінювати культурну основу. Культури взаємодіють одна з одною і у цій взаємодії можна спостерігати щось на кшталт конкурентної боротьби чи навпаки, свого роду кооперації або ж симбіозу (взаємовигідного співіснування) культур, їх взаємного доповнення, внаслідок якого утворюється інтегроване ціле вищого порядку, в якому кожна з культур зберігає свою відносну автономність. З іншого боку, культура не є застиглим монолітом. Це динамічне явище, процес, в ході якого відбувається постійне перетворення складників культури. (Детальніше цей аспект генезису культури буде розглянуто в лекції присвяченій культурній динаміці).

В першому ж розумінні питання про генезис культури ми стикаємося із однією із найбільш складних світоглядних проблем - питання про походження людини. Вище зазначалося, що культура - це специфічна риса людського роду. Отже, вказати, яким чином виникла культура - це те саме, що дати відповідь на питання як виникла людина.

Варто відразу сказати, що це питання - одне з тих, в кому найвиразніше з’ясовується обмеженість людського розуму. Тому не варто сподіватись тут на остаточний і вичерпний розв’язок проблеми.

Попри значний прогрес, що відбувся упродовж ХХ ст. в галузях біології та археології, справа не зводиться лише до збору, нагромадження й інтерпретації здобутих фактів. Питання походження людини є значною мірою умоглядним питанням, відповідь на яке лежить поза досвідом (оскільки факти не можуть вичерпати всіх умоглядних можливостей). Відтак, тлумачення генезису культури залишається плюралістичним з конфронтацією різноманітних гіпотез, світоглядні підвалини яких лежать більше в царині віри, аніж наукової логіки фактів.

Зазначимо, що питання антропосоціогенезу в сучасній науці є досить спеціальним питанням, яке виходить далеко за межі нашого курсу, позаяк розгляд його потребує принаймні базових знань в кількох суміжних галузях науки. Нижче ми представимо певну модель еволюційного процесу, яка гіпотетично відтворює генезис культури. Але передовсім торкнемося наявного розмаїття існуючих світоглядних позицій, зупинившись на найбільш принципових, ключових розбіжностях в тлумаченні походження людського роду.

В цілому, можна виокремити за змістом декілька основних «ключів» до тлумачення проблеми генезису культури.

Це передовсім найбільш проста і послідовна теїстична позиція, яка полягає в переконанні, що людина і її специфічний спосіб буття - культура ― суть божественного походження, тобто є втіленим замислом, волевиявом всемогутньої, всевідаючої і всеблагої істоти - Бога. Незбагненність «механізму» творіння з настановою приймати створене як гідний захоплення факт тут декларується прямо і розв’язує проблему генезису просто виносячи її «за дужки».

Різновидом теїстичної позиції є позиція об’єктивного ідеалізму, в якій роль «творця» виконує деяка знеособлена «абсолютна ідея», своєрідна, не зумовлена нічим іншим, самодостатня програма світового розвитку. Культурогенез тут відбувається із логічною необхідністю переходу з одного стану в інший і може бути збагненний розумом як об’єктивний «смисл історії». (Яскравим прикладом такого підходу є вчення Г.В.Ф.Гегеля).

До найдавніших концепцій генезису людини належать анімістична та матеріалістична (назви умовні).

В першій із них світ тлумачиться як зосередження духів - сил, здатних створювати видимості та впливати на інших духів (магія) та передбачувати (віщувати) воління вищих сил (мантика). Той світ, який ми бачимо - лише плинна видимість, за якою приховується дійсна ієрархія духовних сил, гра яких визначає світове дійство (таке тлумачення називається містичним). Походження людини в різноманітних міфологічних описах витлумачується як певний епізод цієї гри з характерними для міфів вказівками на лінії спорідненості людини з іншими духами.

Одним із найдавніших уявлень про генезис людини є уявлення про фатум (долю, рок) згідно із яким відбувається безкінечна круговерть історії, в якій у свій час все народжується і вмирає згідно із невмолимим законом космосу. Ця хода властива світовій матерії - вічній і безкінечній. В ній ніщо не виникає знову, з нічого, і усі зміни визначені попередніми умовами, після яких із необхідністю постає наступне. В матеріалізмі все має свою природну причину (в тому числі й поява людини та культурного розмаїття сучасного та минулого людства). Здебільшого ці причини тлумачаться як кліматичні умови, розташування країни з її ресурсами абощо. Важливо, одначе, те, що в таких міркуваннях немає місця можливим нереалізованим альтернативам: все, що дійсне - можливе; все можливе - дійсне; іншого - нема.

Часто-густо матеріалістичні погляди доповнюються уявленням про сліпий випадок - світову «гру без правил», в якій перехід з одного стану в інший здійснюється без усяких причин; попереднє і наступне є незв’язаними між собою; так сталося - й годі.

Своєрідним компромісом між об’єктивним ідеалізмом і матеріалізмом є популярне на вітчизняному ґрунті атеїстичне вчення «діалектичного матеріалізму», яке тлумачить світову дійсність як саморух матерії, якій приманні «закони розвитку», основою якого є боріння протилежних сил. В лоні цього світоглядного вчення виникла і набула поширення так звана «трудова концепція антропогенезу», сформульована Ф.Енгельсом в роботі «Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину» (1876 р.). В межах цієї концепції поява людини витлумачується як адаптація мавпоподібних пращурів до колективної діяльності з використанням знарядь ― предметів навколишнього світу, котрі виступають продовженням органів тіла, розширюючи їх функціональність. В ході цієї діяльності здійснювалось перетворення предметів довкілля в олюднену дійсність - «другу природу». Прямоходіння, розвинені передні кінцівки, пристосовані до витончених (точних, пластичних) маніпуляцій, мова, членороздільне мовлення, мислення та свідомість і їх основа - розвинений головний мозок, передовсім, фронтальна кора великих півкуль - всі ці характерні для людини особливості тлумачились як наслідок поступового вправляння в процесі колективної праці.

Хоча як тлумачення генезису людини та культури сьогодні ця концепція не витримує критики, одначе в ній досить точно представлена специфіка адаптивної стратегії людини як біологічного виду. Праця, одначе, - в тій формі і з тими функціями, в якій вона властива людині, - є скоріше результатом, а не причиною тих процесів, які привели до появи людини (якщо і приймати відповідні світоглядні переконання).

Й, нарешті, серед існуючих світоглядних підвалин треба спеціально виокремити ті, які умовно можуть бути названі «картина світу» емпіричної науки, яку часто називають натуралізмом або сцієнтизмом. Сучасний натуралізм і його невіддільна складова - еволюційне вчення - загалом сформувалися в лоні позитивної філософії та прагматичного методу, основна методологічна спрямованість яких виражалась у відмові від метафізичних суперечок (тобто таких, які є чисто умоглядно-спекулятивними і не можуть бути розв’язані в межах досвіду) з розмежуванням питань віри і фактичних обґрунтувань. Прагматичний підхід значною мірою був орієнтований на світоглядне примирення атеїстично налаштованої науки та релігійного теїзму.

Слід підкреслити, що жорстка опозиція, ― тільки або віра в Бога, або еволюційне вчення, є характерною рисою войовничо-атеїстичних вчень так званих «матеріалістів», або ж адептів всіляких сект, які намагаються навербувати якомога більше прихильників (з яких, звісно, мають свій зиск), спекулюючи на необізнаності людей.

Наука (про яку ми говоримо) не намагається відстоювати якусь одну картину світу, приймаючи критичну плюралістичну позицію «відкритого розуму», який не силкується «пояснити світ», а тільки шукає зручні інструменти, ефективність яких підтверджена досвідом. Серед таких інструментів є як такі, що мають безпосередню корисність, так і ті, які є свого роду зручними гіпотезами-умовностями, штучними мовами (теоріями) які дозволяють в компактній формі описати здобутий досвід і користуватись ним без власних проб і помилок. Питання ж віри в Бога людина має вирішувати, приймаючи рішення на свій власний страх і ризик; наука в цьому ділі і не порадник, і не відрадник.

Смисл еволюційного вчення як певного теоретичного інструменту полягає в тому, що наявні фактичні дані свідчать про ряди змін видового складу біоти на фоні геологічних та кліматичних трансформацій упродовж геологічної історії. На основі діючих тепер чинників здійснюється спроба створити моделі, які б відтворювали хід відповідних змін в минулому (принцип актуалізму). В межах еволюційного вчення за близько 150 років його існування було створено декілька таких моделей та накопичено численний фактичний матеріал. Між цими моделями існують досить суттєві розбіжності, аналіз яких виходить за межі даного курсу. Принципова ж відмінність натуралізму як методологічного принципу від решти розглядуваних тут полягає в тому, що наявний світ тлумачиться як природа з властивими їй непорушними правилами, якими зумовлюються зв’язки між процесами, що тривають і визначають перебіг конкретних подій і явищ. Те, що може бути відтворене в фактах досвіду спостереження, може бути пізнане як об’єктивний зміст реальності. Відповідно натуралізм нічого не стверджує про те, що не може бути відтворене як факт. Отже, стосовно минулого, якщо ми про щось стверджуємо, то маємо опиратись на фактичний об’єктивний зміст зв’язків між складовими досвіду; якщо цього не можна зробити, то слід мовчати. Стосовно походження людини і генезису культури натуралістична позиція зводиться виключно до пошуку моделей, які відтворювали б відомі події як низку закономірних (регулярних, повторюваних) зв’язків і нічого не говорить про «смисл» подій, «сенс історії», «сутнісні виміри буття» абощо.

Тут важливим є чітко зафіксувати власне визначальні ознаки, які є підставою для твердження про появу людини і культури. Чим відрізняється людина від інших живих істот? Що в її поведінці є такого, що дає підстави говорити про появу нової якості в керуванні цією поведінкою - про появу культури?

За палеонтологічними даними людина сучасного фізичного типу вже існувала принаймні 40 тис. років тому. Близькі морфологічно форми, в яких ще помітно ряд архаїчних рис, з’являються на Близькому Сході близько 100 тис. років тому. В цей час представники нашого біологічного виду (Ноmo sapiens sapiens) співіснують із більш давнім підвидом людей неандертальського типу (палеоантропи ). Час же початку становлення нашого біологічного виду сьогодні датується періодом між 300 до 200 тис. років тому.

З морфологічної точки зору людина за будовою тіла найближча, порівнюючи комплекс ознак, до представників ряду Приматів, а серед них до так званих людиноподібних мавп: шимпанзе звичайного і карликового (бонобо), горили, орангутанга, декількох видів гібонів. Одначе людину вирізняє серед них передовсім (1) випростане пересування на нижніх кінцівках (біпедія), у зв’язку з чим відрізняється будова стопи, стегнових та крижових кісток, постава хребта (так званий S-подібний його вигин); (2) у людини значно більше розвинений головний мозок (пересічно його обсяг учетверо більший, аніж у шимпанзе і на його поверхні значно більше звивин, тобто загалом в людському мозку на порядок більше нервових клітин); (3) з розвитком головного мозку тісно пов’язаний комплекс ознак будови черепа, передовсім випуклий великий лоб; (4) щелепи людини, так само як і зуби, менш масивні (не пристосовані ані до перетирання грубої рослинної їжі, ані до розгризання шкіри, сухожиль тощо); (5) із будовою щелеп тісно пов’язаний комплекс ознак в будові гортані, язика та глотки, що забезпечує здатність до витонченої диференційованої артикуляції звуків - членороздільного мовлення; (6) нарешті немовлята у людей народжуються менш зрілими, порівняно із мавпенятами і дозрівання людини (її дитинство) триває значно довше; (7) і, останнє, рука людини влаштована так, що великий палець на ній має значно більше ступенів свободи руху, що забезпечує тонкі маніпуляції, що не властиво мавпам.

З огляду на ці риси, три характеристики в поведінці людини різко вирізняють її серед решти тварин. Кожна з цих характеристик свого часу вважалась вирішальною в проводженні границі між твариною і людиною.

Тільки люди здатні виготовляти знаряддя для виготовлення інших знарядь (інші тварини якщо й використовують предмети з довкілля як функціональні аналоги своїх органів й навіть у деяких випадках підправляють їх, але інструментів не виготовляють ніколи). З цією ознакою пов’язують першу археологічну культуру, яка відома на тепер - камінне виробництво істоти, яка отримала назву Homo habilis (людина уміла), так звана Олдувейська культура (від назви ущелини в Танзанії, де були знайдені відповідні рештки). З морфологічної точки зору творці цієї першої культури являли собою прямо ходячих мавп, останні представники якої вимерли десь близько 1 млн. років тому. Правда хабіліси відрізнялись дещо більшим обсягом головного мозку - бл. 620 см 3 . (Для порівняння: у сучасних шимпанзе цей обсяг становить пересічно 320 см 3 ; в людини сучасного фізичного типу: 1370 см 3). Першими знаряддями, які виготовляли наші пращури були так звані відщепи та чоппери (ударники). Відщепи виробляли вдаряючи у край шаруватої породи, отримуючи таким чином численні відколи, з яких відбирали найбільш зручні (імовірно, для того, щоб шкребти). Чоппери виробляли із гальки, оббиваючи один із країв (з одного, а то й із обох боків). Це знаряддя (яке зручно лягало в руку, і ним можна було нанести потужний прицільний удар) найімовірніше використовувалось для роздовбування масивних кісток. Хабіліси жили приблизно 2 – 1,7 млн. років тому.

Наступники хабілілісів, так звані архантропи (найдавніші люди), морфологічно вже були набагато більш схожими на нас, хоча в їхніх рисам проявлялись невластиві нинішнім людям риси (масивні щелепи, великі верхні різці, витягнутий спереду назад череп із низьким чолом, масивними надбрівними валиками). Архантропи, вірогідно, ще не володіли (або, принаймні не володіли в достатній мірі) мовою. Їхні знаряддя (так звана ашельська культура) характеризуються грубістю, одначе порівняно зі своїми попередниками, для їхнього виготовлення треба було затратити більше зусиль і мати більшу вправність у цьому. Збільшується й асортимент знарядь: ручні рубила різної форми, видовжені різаки, які нагадують ножі, спеціальні скребки, знаряддя для проколювання тощо. Цю культурну добу називають загалом палеолітом (давнім кам’яним віком).

Справжній розквіт кам’яної індустрії відбувається в добу, коли вже досить тривалий час існує людина сучасного фізичного типу - епоху неоліту (нового кам’яного віку). Тут з’являються гарно шліфовані знаряддя, із спеціальним виїмками, отворами для закріплення в древку тощо. З цією ж добою пов’язана так звана неолітична революція: освоєння спільнотами людей відтворювального господарства - перетворення ряду одомашнених тварин та рослин, землі в знаряддя, які забезпечували більш-менш постійний харчовий ресурс. Водночас стрімко зростає чисельність людності.

Друга істотна властивість, яка лежить в основі становлення культури: тільки людині властива мова (здатність оперувати системою знаків). Так само, як і в інших тварини, людський мозок здатен фіксувати численні впливи на датчики–рецептори зовнішніх і внутрішніх стимулів, утворюючи стійкі комплекси мережі нейронних зв’язків. Ця функціональна властивість - пам’ять - дозволяє організмові гнучко пристосовуватись до свого життєвого простору. Частина цих зв’язків закодована генетично (вони дані істоті в готовому вигляді безвідносно до її досвіду), частина формується як прижиттєва, повсякчас доповнюючись все новими і новими зв’язками. Ці комплекси зв’язків - чуттєві образи дійсності - програмують поведінку живої істоти і чим потужніший її мозок, тим складніша її поведінка, тим вищий її інтелект (здатність «розв’язувати задачі», тобто успішно й винахідливо долати життєві труднощі). Одначе в людини є ще одна, додаткова, система управління поведінкою, якої немає в жодної з тварин. Витоки її - в системі комунікації (спілкування, обміну сигналами) між окремими особинами. Багато тварин мають функціонально розвинену систему комунікативних дій (варто згадати тут багатьох птахів, бджіл, мавп, собак або дельфінів тощо). Одначе мова, якою користується людина має принципову відмінність. Щойно ми говорили, що мова, - це знакова репрезентація дійсності. В чому ж відмінність комунікативних сигналів і знаків мови? Доцільніше її розглянути на прикладі. Всім відомо що собаки мотляють хвостом. Для чого? В районі хвоста розташовані залози, які виділяють пахучу речовину. Це хімічний сигнал, який продукується тоді, коли собака дружелюбно настроєний, неагресивний, готовий зайняти підлегле становище в своїй собачій ієрархії. Собака, звісно, не думає і не планує виділяти секрет тоді, коли він «вирішив» примиритись. Робота залози включається автоматично і сигналізує стан, в якому перебуває собака. Сполука, що виділяється залозою, коли собака мотляє хвостом поширюється значно інтенсивніше в повітрі. Інші собаки її сприймають нюхом; при цьому на агресивного пса цей сигнал діє заспокійливо. Ця комунікативна дія в собак сприяє уникненню зайвих сутичок, зокрема є елементом підтримання певного порядку в зграї. Подібні комунікативні комплекси існують і в людини, причому багато з яких ми часто-густо й не усвідомлюємо.

Комунікативне значення цих сигналів жорстко закріплене, тобто сам носій - хімічна сполука (як-от в собак), звук (наприклад крик тривоги), колір (наприклад, налитого «носа» індика) абощо - безпосередньо виконує відповідну функцію запуску або гальмування тієї чи тієї поведінкової програми. Все це виглядає так, що собака не може не реагувати на повідомлення і не може не повідомляти у відповідному стані; комунікативний сигнал не може мати якогось іншого значення і не може бути переданий в інший спосіб.

Знаки ж, якими ми оперуємо в мові принципово відрізняються від цих (хоча в них насправді багато подібних функцій). Тут якраз і варто зазначити відмінність мови (системи значень і засобів їх вираження) та мовлення (тобто слухання та говоріння), жестикуляції (тобто передачі та прийняття умовних сигналів за допомогою спеціальних рухів та спостереження за ними) та ще яких завгодно засобів (письмово, «азбукою» тамтамів, сигнальними багаттями тощо). Знаки мови не мають безпосереднього сигнального значення. Що це дає? Перш ніж відповісти на це питання, варто вказати на ще один «винахід природи» - рефлекс наслідування. Суть його в тому, що тварина мимовільно повторює певні дії іншої тварини (згадайте про мавпування!). Яка з цього користь? Такий рефлекс дозволяє швидко засвоювати способи успішної поведінки усіма членами групи, як тільки одного разу вона буде освоєна кимсь одним. Зауважимо, що при цьому сигнального значення може набувати будь-який нейтральний чинник, який стає умовним сигналом. Знаки мови - це по суті сигнали наслідування певної поведінки. З допомогою мови одна істота фактично може «програмувати» поведінку іншої! При цьому з допомогою мови може бути передана інформація про предметні зв’язки, тобто набутий іншою особою досвід без особистих проб і помилок. В комплексі із системою комунікації (мовлення, жестикулювання) мова стала потужним знаряддям. Більше того, виявилось, що з допомогою мови можливо не тільки керувати поведінкою інших, а й власною, тобто програмувати самого себе (точніше свої дії), тобто довільно регулювати власну поведінку. Тісно пов’язаний з цим феномен мислення якраз і полягає в тому, що мисляча істота здатна довільно, цілеспрямовано формувати план дій заздалегідь, виконуючи проби і помилки, перебираючи способи дії, «в умі», тобто оперуючи не безпосередньо предметами, а їхніми образами при відсутності чуттєвого сприйняття відповідних предметів «тут і тепер». Більше того, виявилось можливим наслідувати самого себе, рефлектувати власні стани (феномен самосвідомості).

Саме тут ключ до відповіді на питання про появу мистецтва, релігії, науки, трудової діяльності. З допомогою мови людина змогла досягати бажаного … в уяві, вона стала спроможна переживати ілюзії, а відтак - і жити в світі неіснуючих в досвіді можливостей, значить - творити. Все це - справжній фундамент культури.

Комплекс цих вищих психічних функцій: мови, мислення та свідомості як складових в регуляції поведінки, властива тільки людині.

І нарешті третя складова становлення культури (й, як ми вже з’ясували, власне людини як такої) - суспільна організація життя групи. Власне, людина сформувалась серед істот (наших пращурів), які жили зграями, з досить чіткою ієрархією (приклади таких зграй ми й зараз можемо спостерігати серед павіанів чи дельфінів). Одначе в популяціях пралюдей відбулось своєрідне нашарування попередніх двох особливостей із соціальним способом життя, внаслідок чого виникла ланцюгова реакція досить стрімких еволюційних перетворень. Соціум виявився каталізатором для певного типу знаряддєвої діяльності і разом з нею - формування вищих психічних функцій, а ті, в свою чергу, - каталізатором соціальних змін і так декілька циклів (і аж дотепер).

Серед пояснень генезису культури є багато і досить оригінальних, і навіть екзотичних. Так наприклад, З.Фрейд пов’язує культурогенез із появою моралі. Тільки людині властива совість. Появу ж совісті Фрейд тлумачить як неусвідомлювану почуття провини за первородний гріх - убивство батька синами як прояв ревнощів до матері (так званий «Едипів комплекс»).

Й. Гейзінга вважає що культура бере свій початок у грі. Еволюцію людства голландський вчений тлумачить як все більше поширення ігрової діяльності, яка поступово пронизує усі сфери життя. Послідовники Е.Кассірера тлумачать генезис культуру як генезис символічних форм діяльності, які заміщують біологічні інстинкти. Людина є недосконалою твариною. Неповнота її біологічного єства змушує творити штучне середовище, яке компенсує цю неповноцінність.

Разом із тим, варто підкреслити, що питання генезису культури строго кажучи є нез’ясованим і більшість тлумачень цього процесу є лише недоведеними припущеннями.

При подготовке вопроса рекомендуется использовать дополнительную литературу: Флиер, А. Я. Культурогенез / А. Я. Флиер. – М., 1995. – 128 с.; Гуревич, П. С. Философия культуры / П. С. Гуревич. – М., 1994. – 317 с.; Энгельс, Ф. Роль труда в процессе превращения обезьяны в человека / Ф. Энгельс // К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения, Т.20. – М., 1978. – 515 с.; Хейзинга, Й. Homo Ludens . Человек играющий / Й. Хейзинга. – М., 1992. – 464 с.; Фрейд, З. Тотем и табу / З. Фрейд. – М., 2005. – 256 с.; Юнг, К. Архетипы коллективного бессознательного / К. Юнг // Избранные труды. – М., 1985. – 470 с.

Культурогенез или становление культуры – процесс формирования ее основных сущностных характеристик. В современной науке существует множество различных трактовок генезиса культуры. Рассмотрим некоторые из них подробнее.

Орудийно-трудовая концепция . Наиболее обстоятельно орудийно-трудовая концепция разработана в марксистской традиции, в рамках которой отличие человека от животных видится прежде всего в способности к труду как целенаправленной и целесообразной деятельности. Данная теория изложена немецким мыслителем Фридрихом Энгельсом (1820-1895) в статье «Роль труда в процессе превращения обезьяны и человека», которая является одной из глав его работы «Диалектика природы». Анализируя данные многих ученых, занимавшихся до него проблемой происхождения человека, Энгельс сделал вывод, что «в известном смысле» можно сказать: «труд создал человека» . Под трудом Энгельс понимал целесообразную деятельность, которая начиналась с изготовления орудий из камня, кости и дерева. Согласно орудийно-трудовой концепции создание искусственных орудий труда породило появление речи, языка, сознания, мышления и в целом культуры.

Получается, что сознание родилось как результат труда, однако, чтобы заняться деятельностью, нужно иметь нечто подобное интеллекту, т.е. для того, чтобы трудиться, важно обладать сознанием.Не случайно, данная концепция критикуется учеными, придерживающимися других взглядов на культурогенез.

Магическая теория . Так, например, американский философ, социолог и культуролог Льюис Мамфорд (1895-1976) полагал, что К. Маркс и Ф. Энгельс ошибались, придавая труду и орудиям труда направляющее значение и отводя им центральное место в развитии человека и культуры. Орудия труда действительно сыграли немалую роль в жизни человека, однако они не могут объяснить тайну превращения обезьяны в человека, не могут до конца объяснить чудо сознания, дар совести, секреты социальной жизни.Л. Мамфорд считается автором теории возникновения культуры из магии,хотя некоторые исследователи авторство приписывают и Т. Роззаку, Дж. Фрезеру, Л. Леви-Брюлю и другим известным ученым и философам . Боль­шой вклад в изучение магии как древ­нейшего института культуры внес английский этно­граф и социолог Б. Малиновский . Согласно данной теории появление первичных религиозных представлений и переживаний знаменует собой рождение культуры. Магическая теория утверждает, что человек является главным образом использующим ум, производящим символы, самосовершенствующимся животным и основной акцент его деятельности – его собственный организм. Пока человек не сделал нечто из себя самого, он мало, что мог сделать в окружающем мире.

C имволическая концепция культурогенеза представлена прежде всего исследова­ниями немецкого философа и культуролога Эрн e ста Кассирера («Философия символиче­ских форм», «Опыт о человеке»). Значительный вклад в разработку данной концепции также внесли М. Хайдеггер, К. Юнг и Л. Мамфорд . С их точки зрения, тайна культурогенеза коренится в формировании человека как символического животного. В связи с тем, что человек биологически более слабый, чем животное, то он неосознанно подражал ему. Это привело к постепенной выработке определенной системы ориентиров, которая надстраивается над инстинктами, дополняя их. Эти ориентиры составили надбиологическую основу, стали элементами игрового, символического приспособления к миру природы.

Так, по мнению Э. Кассирера, из самой природы, из подражания возникла социальная программа, потом складывалась особая система. Человек стал творцом и создателем символов, в которых полагалось закрепить различные стандарты поведения. Символы становятся третьей системой, соединяющей систему рецепторов и эффекторов, характерных для живого организма. Это позволяет человеку существовать в новом измерении, новой реальности. Это, например, способ общения – языковые символы. На этапе становления первобытного общества многие символы наделялись особой, реальной силой. Такими становятся символы в магии, тотемизме, фетишизме. В символах человек закреплял и социальные стандарты поведения (табу, обряды).

Культура выступает как символическая вселенная, а че­ловек творец и создатель сим­волов. Появление способности через символы одухотворять вещи есть рождение культуры – но­вого уровня взаимодействия человека и окружающего мира. Таким образом, Кассирер приходит к выводу, что культурогенез связан с формированием в результате биологической эволюции человека как «символического животного». Впрочем, символическая теория также не отвечает на ряд вопросов по проблемам культурогенеза.

Игровая теория . Многие европейские философы и культурологи усматривают источник культуры в способности человека к игровой деятельности. Игра в этом смысле оказывается предпосылкой происхождения культуры. Игровую концепцию культурогенеза разрабатывали Х. Ортега-и-Гассет, Г. Гадамер, Е. Финк, но в наибольшей степени концепция разработана в трудах голландского исто­рика куль­туры Йохана Хейзинги (1872-1945). В своей книге «Homo Ludens» («Человек играющий») философ отмечал, что игра присуща и животным, но именно у человека это содержательная функция со многими гранями смысла, он считал, что игра старше культуры. По его мнению, если проанализировать любую человеческую деятельность, она покажется не более чем игрой. Автор считает, что человеческая культура возникает и развертывается в игре . Именно игра породила спорт, философию, искусство, религию и другие сферы культуры. Сама культура носит игровой характер. Игра является прежде всего свободной деятельностью, которая носит незаинтересованный характер. Прежде чем изменять окружающую среду, человек уже сделал это в собственном воображении, в сфере игры. Уязвимость концепции Й. Хейзинги в том, что он обходит главный вопрос культурогенеза. Все животные обладают способностью к игре. Откуда же берется «тяга к игре»? Человек не только играет, но создает также культуру. Другие живые существа почему-то этого не делают?

Психоаналитическая теория . Основатель психоанализа австрийский психолог Зигмунд Фрейд (1856-1939) в книге «Тотем и Табу» раскрывает культурогенез через разгадку первоначального смысла тотемизма. По его мнению, ритуальное убийство тотема свидетельствует, что был первоначальный грех: убийство пралюдьми первобытного «отца» из-за сексуального соперничества. Проснувшееся раскаяние вызвало к жизни феномен совести и породило культуру как средство преодоления навязчивых видений . Возник аппарат запрета на каннибализм, страсть к убийству, кровосмешению. Пралюди сорганизовались в экзогамный род, т.е. обрели способность к социальной жизни. В данной концепции большое значение придается системе запретов – табу. Культурогенез обусловлен наложением запретов. У людей имеются разрушительные тенденции, они наделены звериной природой. Культура есть следствие подавления первичных влечений (либидо) и инстинктов с помощью норм и запретов. Культура есть следствие обуздания животных инстинктов. Главная задача культуры, по Фрейду, состоит в том, чтобы защищать нас от природы.

Однако в наследии учеников З.Фрейда эта концепция оспаривается. В частности, Э. Фромм указывает на прямо противоположную тенденцию: именно история, культура раскрыли в человеке некие разрушительные потенции. Еще в начале ХХ века учеными было установлено, что тотемизм не является древнейшей формой религии, и далеко не все народы прошли через тотемическую стадию; к тому же почти вся теория З. Фрейда строится на идее приобретения совести, но если этого социального чувства не было у пралюдей, то откуда было взяться раскаянию? Психоаналитическая версия культурогенеза выглядит малоубедительной и в силу того факта, что именно история и культура раскрывают в человеке разрушительные потенции, тогда как у З. Фрейда культура – есть средство их обуздания.

В контексте вопроса не­обходимо также проанализировать концепцию культурных архетипов швейцарского психолога Карла Густава Юнга (1876-1961), создателя школы «аналитической психологии» («Алхимия снов. Четыре ар­хетипа», «Архетип и символ»). В центре юнговской концепции культуры лежит «коллективное бессознательное». По мнению К. Юнга, «коллективное бессознательное» передается по наследству и является базой, на которой вырастает человеческая психика . Под влиянием врожденных программ, универсальных образцов поведения, появляются не только элементарные «животные» поведенческие реакции, вроде безусловных рефлексов, таких, как либидо, но также и восприятие, мышление, воображение и т. п. Содержанием «коллективного бессознательного» являются общечеловеческие первообразы – архетипы (например, образ матери-земли, мудрого старца, демона и т. д.). Архетипы выражаются как в мифах, так и в магии, алхимии и т. д. К. Юнг придавал огромное значение архетипическим образам. Он считал, что именно они являются источником мифологии, искусства, религии, философии.

Упрощенным взглядом на вещи, можно считать то, что культура у Юнга - лишь предмет психоанализа. Он не учитывал факт комплексности и неоднородности явления культуры, что привело к определенной однобокости теории. И все же интерес к идеям автора теории «архетипов» сохраняется по настоящее время. Первые шаги культура делала не только под воздействием сознания, в то время еще слабого и неоформившегося, но и под влияние мощных толчков подсознания, которое преобладало в мотивации и поведении первобытного общества. Это влияние оставило след в мифах, религии, символике и многом другом.

Все рассмотренные различные концепции культурогенеза взаимосвязаны и взаимодополняют друг друга. Именно поэтому многие исследователи проблемы культурогенеза являются одновременно представителями разных концепций. Это говорит как о сложности про­блемы происхождения культуры, так и о том, что при­чины ее возникновения носят комплексный характер.

В прошлом веке многие исследователи были убеждены в том, что культура возникла благодаря способности человека к труду и его умению создавать технические приспособления. В XX в. генезис культуры трактуется по-разному. К орудийно-трудовой концепции добавились многие другие - психологические, антропологические, социокультурные. Рассмотрим основные версии происхождения культуры.

Орудийно-трудовая. Наиболее обстоятельно деятельностный подход к культуре разработан в марксистской традиции. Отличие человека от животных усматривается исследователями этой ориентации в труде. Предполагается, что генезис социального и культурного непосредственно связан со становлением человеческого труда, который и превращает человеческую жизнедеятельность в общественную. Человек же оказывается агентом культуры, общественным человеком. Эта теория происхождения человека изложена Ф.Энгельсом в 1873-1876 гг. Под трудом Энгельс понимал целесообразную деятельность, которая началась с изготовления орудий из камня, кости и дерева. По мнению К.Маркса и Ф.Энгельса, сознание возникло в результате труда. В процессе труда у людей возникла потребность что-то сказать друг другу. Так появилась речь как средство общения в совместной трудовой деятельности. Последствия этих предпосылок - возникновения процесса труда и речи - огромны. Дело не только в том, что обезьяна превратилась в человека. В свою очередь, деятельность человека оказалась огромным импульсом, приведшим к культурогенезу.

Психологическая. Основатель психоанализа 3. Фрейд (1856-1939) в книге «Тотем и табу» пытался раскрыть культурогенез через феномен первобытной культуры. Он отмечал, что возможность обнажить первоначальные слои человеческого творчества позволяют подойти к выяснению специфики культуры в целом. Фрейд пытается разгадать первоначальный смысл тотемизма. Вместе с тем он показывает, что для истолкования феномена культуры огромное значение имеет система запретов, то есть табу. По мнению Фрейда, всякий, кто подходит к проблеме табу со стороны психоанализа, то есть исследования бессознательной части индивидуальной душевной жизни, тот после недолгого размышления скажет себе, что эти феномены ему не чужды. Всем известны люди, которые создали для себя табу и крайне строго их соблюдают. Точно так же чтят свои запреты дикари. Часть запрещений сама собой понятна по своим целям, другая, напротив, кажется бессмысленной.

Фрейд пытается соединить собственную концепцию культурогенеза с представлениями об орудийно-эволюционном характере антропогенеза. «Заглядывая достаточно далеко в прошлое, можно сказать, - пишет он, - что первыми деяниями культуры были - применение орудий, укрощение огня, постройка жилищ. Среди этих достижений выделяется, как нечто чрезвычайное и беспримерное, - укрощение огня, что касается других, то с ними человек вступил на путь, по которому он с тех пор непрерывно и следует догадаться о мотивах, приведших к их открытию».

Игровая. Многие европейские философы и культурологи усматривают источник культуры в способности человека к игровой деятельности. Игра в этом смысле оказывается предпосылкой происхождения культуры. Различные версии такой концепции находим в творчестве Г. Гадамера, Е. Финка, И. Хейзинги. В частности, Г. Гадамер анализировал историю и культуру как своеобразную игру в стихии языка, внутри которой человек оказывается в радикально иной роли, нежели та, которую он способен нафантазировать. Голландский историк культуры И.Хейзинга (1872-1945) в книге «Homo Ludens» (1938 г.) отмечал, что многие животные любят играть. По его мнению, если проанализировать любую человеческую деятельность до самых пределов нашего познания, она покажется не более чем игрой. Вот почему автор считает, что человеческая культура возникает и развертывается в игре. Сама культура носит игровой характер. Игра рассматривается в книге не как биологическая функция, а как явление культуры и анализируется на языке культурологического мыщления.

Хейзинга считает, что игра старше культуры. Цивилизация не добавила никакого существенного признака к общему понятию игры. Все основные черты игры уже присутствуют в игре животных. Игра - это прежде всего свободная деятельность. Она не есть «обыденная» жизнь и жизнь как таковая. Все исследователи подчеркивают незаинтересованный характер игры. Она необходима индивиду как биологическая функция. А социуму нужна в силу заключенного в ней смысла, своей выразительной ценности. Культура возникает в форме игры. Вот исходная предпосылка названной концепции. Культура первоначально разыгрывается. Те виды деятельности, которые прямо направлены на удовлетворение жизненных потребностей (например, охота), в архаическом обществе предпочитают находить себе игровую форму.

Символическая. По мнению Э. Кассирера, культура есть производство символов. Животные реагируют на внешний стимул непосредственно, у человека же этот ответ должен подвергнуться еще мысленной обработке. Человек живет уже не просто в физической, но и символической вселенной. Это символический мир мифологии, языка, искусства и науки, который сплетается вокруг человека в прочную сеть. Дальнейший прогресс культуры только укрепляе эту сеть.

Кассирер отмечает символический способ общения с миром у человека, отличный от знаковых сигнальных систем, присущих животным. Сигналы есть часть физического мира, символы же, будучи лишенными, по мысли автора, естественного, или субстанциального, бытия, обладают прежде всего функциональной ценностью. Животные ограничены миром своих чувственных восприятий, что сводит их действия к прямым реакциям на внешние стимулы. Поэтому животные не способны сформировать идею возможного. С другой стороны, для сверхчеловеческого интеллекта или для божественного духа, как подмечает Кассирер, нет различия между реальностью и возможностью: все мысленное становится для него реальностью. И только в человеческом интеллекте наличествует как реальность, так и возможность.

2.1. Генезис культуры

Решение проблемы генезиса культуры возможно лишь в рамках осмысления генезиса общественной жизни в целом. В литературе проблема генезиса человеческого общества обычно рассматривается в двух основных аспектах – антропогенетическом и социогенетическом. Однако важно выделять и ее третий аспект – культурогенетический. Антропогенетический аспект выражает проблему формирования человека современного типа, социогенетический – становление человеческого общества, а культурогенетический – возникновение культуры. Единство трех аспектов может быть выражено понятием «системогенез человеческого общества».

Сама объективная логика жизни заставила предков человека изготавливать орудия труда, поскольку от этого зависело их физическое существование. Труд человека начинается с изготовления орудий труда. В свою очередь труд явился определяющим фактором возникновения человеческого общества и присущего ему типа организации. Отсюда генетическая первичность материально-производственной деятельности как условия возникновения качественно нового, внебиологического по способу своего осуществления социокультурного развития. Вместе с тем, подобная деятельность имела адаптивно-адаптирующий характер, т. е. приспособление к среде через ее изменение. Ключевой категорией, позволяющей отразить специфику осуществления адаптивной деятельности людей, явилась категория культуры. Выражением универсальных адаптивных потенций людей можно считать культуру человечества в целом.

Хотя культура надбиологична по своей природе, она была органически сопряжена со свойствами биологической конституции людей. Эти биологические особенности не только наложили свой отпечаток на формы выражения культуры, но и внутренне определили (и продолжают определять) стратегическую линию ее развития.

Первой упорядоченной формой организации общества, сменившей праобщину, был коллектив родственников, связанный общим происхождением по материнской линии (материнский род). Однолинейный счет родства стал началом общинно-родового строя. Другим принципом организации рода был обычай экзогамии, т. е. запрещение брачного общения внутри рода. Переход к родовой общине можно считать началом культуры, поскольку именно при такой форме социальной организации начинают вырабатываться культурные традиции. В культурных традициях выражается характерный для общественной жизни механизм аккумуляции и передачи социально-исторического жизненного опыта людей. Традиция раскрывается здесь как интегральное явление, включающее обычаи, ритуалы и целый ряд прочих стереотипизированных форм человеческой деятельности.

«Культурная традиция – это выраженный в социально организованных стереотипах групповой опыт, который путем пространственно-временной передачи аккумулируется и воспроизводится в различных человеческих коллективах». Традиция связана с аккумуляцией и передачей внегенетической информации, предполагая такие формы группового поведения, которые всецело основаны на научении.

Решающее значение для появления культурной традиции имело формирование «речевого мышления». Базирующийся на нем язык создал совершенно новые возможности для фиксации, хранения, преобразования и передачи прижизненного опыта. Лишь на его основе традиция могла обрести статус подлинного механизма социального наследования, действительного внегенетического процесса кумулятивного прогрессивного развития опыта. Для осуществления своих организующих и познавательных функций мышление должно было приобрести абстрактный характер, быть сопряженным со средствами коммуникации, стать речевым. Знаки же, которыми оперировали предки человека, приобретали все более символический характер. Тем самым была найдена форма существования коллективного опыта. Главным способом его хранения выступила система интенциональных (основанных на постижении их смысловых значений) знаков человеческого языка, имеющая символическую природу. Таким образом, люди стали обладателями качественно иной системы средств аккумуляции, хранения, преобразования и передачи общественно значимой информации, которая и ознаменовала возникновение культуры. Здесь важно подчеркнуть, что кумулятивный характер развития культуры состоит не только в способности передачи во времени накопленного коллективного опыта, но, прежде всего, в способности к прогрессивным модификациям, совершенствованию данного опыта и его качественным трансформациям.

Итак, культура сформировалась как интегральная форма, охватывающая все без исключения процессы трансформации индивидуального опыта в социальной системе путем его стереотипизации и принятия соответствующими группами, а также передачу данного опыта последующим поколениям. Вместе с тем развитие культуры охватывало и информацию, выраженную в опыте и аккумулированную в традициях или в индивидуальных стереотипах поведения, и предметную материализацию этого опыта.

Из книги Культура растафари автора Сосновский Николай

Из книги Загадки антропологии. автора Низовский Андрей Юрьевич

Глава 2. Генезис Откуда ты всё-таки взялся, Homo Sapiens sapiens?Кто же остался на ступенях эволюционной лестницы, ведущей к человеку, после всех этих открытий и «закрытий», шумных сенсаций и мистификаций, о которых говорилось выше? Никого. Лестница опустела, лишь на ее вершине

Из книги Аллегории чтения. Фигуральный язык Руссо, Ницше, Рильке и Пруста автора Ман Поль де

Генезис и генеалогия (Ницше) В литературоведении структуры значения часто описываются при помощи исторических, а не семиологичес- ких или риторических терминов. Само по себе это довольно странно, поскольку историческая природа литературного дискурса вовсе не факт,

Из книги Христовщина и скопчество: Фольклор и традиционная культура русских мистических сект автора Панченко Александр Александрович

Из книги Цивилизация средневекового Запада автора Ле Гофф Жак

Из книги Культурогенез и культурное наследие автора Коллектив авторов

Глава V ГЕНЕЗИС В истории цивилизаций, как и в человеческой жизни, детство имеет решающее значение. Оно во многом, если не во всем, предопределяет будущее. В период детства средневековой цивилизации, в V–IX вв., зародились строй мышления и особенности чувственного

Из книги Феноменология русской идеи и американской мечты. Россия между Дао и Логосом автора Емельянов Сергей Алексеевич

Керс С.А. (Санкт-Петербург) Генезис молодежной культуры в общекультурном контексте В существующем сегодня сложном, плотном сплетении таких разноуровневых явлений как массовая культура, потребительская культура и т. п. сложно выделить для анализа след деятельности самой

Из книги История ислама. Исламская цивилизация от рождения до наших дней автора Ходжсон Маршалл Гудвин Симмс

7. Генезис глобального капитала и стадии его самоотрицания Современную «постиндустриальную» эпоху можно назвать периодом тотальной гегемонии денег в форме виртуально-информационного капитала. Конкретное, по Гегелю, есть результат вместе с процессом своего

Из книги Природа и власть [Всемирная история окружающей среды] автора Радкау Йоахим

Из книги Гуманитарное знание и вызовы времени автора Коллектив авторов

Из книги Машины зашумевшего времени [Как советский монтаж стал методом неофициальной культуры] автора Кукулин Илья Владимирович

Из книги автора

С. Я. Левит. Гуманитарное знание: генезис, итоги и перспективы (К 20-летию выхода сериальных изданий ИНИОН

Из книги автора

В. Е. Семенов. Humaniora: генезис и предназначение Прежде всего, необходимо сказать, что понятие humaniora используется в этой статье в широком и универсальном смысле: не только в значении классической филологии и классического образования – что было бы партикулярно и узко, – но,

Из книги автора

3. Боги и генезис мира «Все, что имеется, было совокупно, затем пришел Ум и установил в нем распорядок» (I, 6, Анаксагор). Бог – творец мира, который поэтому прекрасен (????????? ??????: ?????? ??? ???? – Фалес) (I, 36).Мир конструируется умом и провидением (Хрисипп, V книга «О провидении» и

Из книги автора

Эпическое: генезис новой эстетики Новое монтажное искусство было названо эпическим именно потому, что отказывалось от традиционного мимесиса, в том числе от сюжета, который центрирован вокруг фигуры главного героя и завершается катарсисом. Слово «эпический» впервые

Из книги автора

«Черная книга»: генезис жанра В советской и постсоветской культуре существует особый вид монтажа, который отличается от описанных выше видов рядом парадоксальных особенностей. С момента своего возникновения он был историзирующим, а не изображал современность или

Культура - это деятельность человека, включая ее мотивации и ее результат. Она есть и накопление, сохранение, и трансляция социально-значимого опыта, и духовно-творческий процесс преобразующей деятельности, и определенный уровень развития общества и человеческих способностей.

Культура - это также система ценностей и норм, которая формирует и оптимизирует человеческую жизнь и деятельность, придавая ей смысл, и обеспечивая целенаправленность исторического развития общества.

Человек и культура являются взаимозависимыми системами. Человек творит культуру, и одновременно является полностью в нее погруженным. Можно указать на человеческую - антропологическую сущность культуры. Она делает человека человеком. Культурное определяет личностное, и наоборот. Культура функционирует неодинаково на социальном и на личностном уровне.

На социальном уровне основными функциями культуры являются следующие функции:

Коммуникативная функция. Каждая культура выполняет функцию накопления, сохранения и ретрансляции знаний о мире и человеке. Рост знаний и их унификация способствуют развитию культуры, ее обогащению, установлению межкультурного диалога. Культурные знания часто находят выражение в абстрактных символических формах, которые нарушают ритм и механизм культурной ретрансляции, но в то же время способствует созданию глобального информационного пространства, ярким примером которого является всемирная сеть Интернет.

Аксиологическая (ценностная) функция. Культурное развитие носит последовательный характер. В ходе его образуются и закрепляются моральные нормы и ориентиры, образцы традиционного социального поведения, а также шкала ценностей. Наличие данных элементов обеспечивает стабильность и единство культуры, что является особенно важным в периоды интенсивных социокультурных изменений, а также придает каждой культуре неповторимость и уникальность.

Адаптационная функция. В современном мире человек, в основном, приспосабливается к социальной и культурной реальности, а не к природе. Культура, в свою очередь, имеет ряд механизмов, которые упрощают и оптимизируют процесс приспособления человека к обществу и к культурной среде.

Функция социализации. Определенный тип культуры порождает определенный тип человека, и наоборот. Такое влияние культуры становиться возможным благодаря процессу социализации (то есть, воспитания и образования человека, усвоения им системы культурных норм, ценностей и определенной системы знаний). Личностное сознание всегда характеризуется двумя, противоположными по своим векторам, тенденциями. С одной стороны – это стремление отделить себя от социума, от общей массы, реализоваться в полной мере, исходя из своих возможностей и потребностей. Но с другой стороны имеет место стремление «слиться с толпой». И то, и другое невозможно без социализации, которая обеспечивается именно через культуру. Культура является предпосылкой и мерой реализации человеческой сущности.

Регулятивная функция. В рамках культуры существуют различные типы социальных объединений, которые поддерживают стабильность ее развития и выполнения коммуникационной, аксиологической, адаптационной и других функций. К таким объединениям относятся биосоциальные общности (род, племя, семья), социальные общности (союзы племен, родов) и социально-политические общности (государство, политические союзы, международные организации). Регулятивная функция культуры структурирует культурные элементы, что является особенно важным в условиях их постоянной дифференциации и роста. Регулятивная функция реализуется через моральные, религиозные и правовые ценности и нормы.

Культурогенез – это исторический процесс возникновения и развития типов человеческой культуры. К одной из наиболее простых и удобных классификаций типов культур относиться классификация, построенная на территориально-временном принципе, согласно которому типы культур выделяются в связи с местом (например, индийская, греческая, американская культура) и временем своего возникновения (античный период, средневековье, Новое время).

Начало культурогенеза относиться к эпохе верхнего палеолита. В этот период возникает культура как система интегрирующих связей, тогда как ранее существовали лишь отдельные элементы культурного поведения. В эпоху верхнего палеолита произошло стремительное развитие орудий труда, возникла экзогамия, активизировалось развитие таких социальных общностей как род и семья.

Сущность культуры проявляется и в том, что при всем разнообразии и самобытности культурно-исторических типов они имеют много общего. Так, практически во всех культурах воспроизводится примерно сходная структура культуротворческой деятельности. Все исторические типы культуры содержат: мифологию, религиозные верования, моральные нормы, социально-статусную иерархию, искусство, определенные знания, систему ценностей и т. д. И хотя в разных культурах эти культурные признаки проявляются по-разному, все-таки можно говорить о некой универсальной структуре культуры.

Духовная культура – это культурное содержание человеческого сознания в виде смыслов, ценностей и идеалов, идей, фантастических образов, творческих представлений, которое воплощается в мифологии, религии, философии, морали, искусстве, науке, идеологии, праве, письменности, различных формах и видах творческой деятельности. В силу своей смысловой специфики духовная культура имеет символический характер.

Материальная культура – это мир материальных вещей или артефактов культуры, ее предметное состояние. Она охватывает: предметы и орудия труда, материальные условия человеческого быта и хозяйственно-экономической деятельности, ее технику и технологию, собственность, то есть все то, что направлено на оптимизацию физического существования человека и воспроизводство материальных условий его жизни.